Про Олену Пчілку

Дуже цікаво про Олену Пчілку, включаючи її спогади.

для тих, хто не в темі:) - Олена Пчілка (Ольга (Драгоманова) Косач) - українська письменниця, талановита перекладачка, видавець, педагог. Рідна сестра відомого українського енциклопедиста Михайла Драгоманова, мати шістьох дітей, серед яких - Леся Українка. Перекладала українською твори Ґете, Ґайне, Ґюго, Прюдома, Словацького, Сирокомлі, Сватоплука Чеха, Овідія, Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Фета, Тютчева, Надсона, казки Андерсена. Зібрала і видала два альбоми української вишивки.

Декілька цитат.

"Щодо української мови, то ще одна обставина обумовила єднання наших /з Михайлом Старицьким/ поглядів, знань і їхнього застосування в літературній праці: наше, так би мовити, органічне знайомство з українською мовою - те, яке накопичується з дитинства і яке засноване на природному, однаково близькому для нас наріччі лівобережному, бо і Старицький і я були родом з Полтавщини, але за волею долі ми близько зжилися також з наріччям правобережним, Старицький живучи на Поділлі (у купленому маєтку в селі Кордишівці), а я - на Волині. Ми обоє зраділи, зустрівши, наперекір поверховим розмовам, і на правобережжі ту саму прекрасну українську мову з деякими незначними діалектичними відмінностями; старі форми, котрі ще збереглися на правому березі Дніпра (і яких уже не стрінеш у мові полтавського люду), навіть подобалися нам. Отже, й виходило, що в той час, як при читанні творів Старицького деякі земляки-полтавці знаходили дивними, новими для свого слуха, введені ним подільські слова, - мене вони не дивували, я навіть частенько натомість полтавського пропонувала Михайлові Петровичу волинський вираз, якщо той краще вкладався у вірш (або просто тому, що він мені більше подобався). Старицький охоче приймав такі "волинізми", кажучи: "Так, так, чудесно! Так говорять і в нас на Поділлі". Такими були основи нашого літературного єднання. Додам, що в нас були однакові думки про задачі українського літератора. Обоє ми бачили цю задачу в розширенні рамок нашої літератури за змістом, ми обоє були за той принцип щодо форми, який багато хто зневажливо називав "ковальством" і який ми вважали законним і навіть необхідним".
"... На початку 80-х років вийшли мої "Переклади з Гоголя", де я виклала у передмові всі свої "ковальські" принципи і погляди, якими я хотіла поділитися з усіма, хто займається перекладами на українську, і "Українським дітям", де були переклади Лермонтовського "Мцирі" та інших віршів. Критика прийняла мої переклади так само, як і праці Старицького: казали, що Гоголя мені краще не чіпати, вказували у мене на "ковані" слова, і цього вже було досить для різкого засудження. Такі слова, як "зрадливий", "турботний", ставилися мені в тяжку провину, при цьому критики з розгону і за власним невіглаством приписували моїй "ковці" і слова народні, які для критиків були в новинку (наприклад, "струмок", "змарнілий", "збагнути"...).
Не скажу, що таке ставлення критики окрилювало, було боляче і гірко!.."

"За доби Української Центральної Ради і Української Народної Республіки Олена Пчілка редагує газету Гадяцького повітового земства. Коли в липні 1917 року педагогічні ради чоловічої і жіночої гімназій Гадяча незначною більшістю голосів, але все ж таки відхилили проект українізації гімназій, газета надрукувала на цю тему дев'ять критичних статей, чотири з яких належали перу редактора Олени Пчілки. Письменниця поділила тих гімназійних учителів, що виступили проти української мови навчання, на три категорії: "чужинців", "перевертнів", "лінькуватих" учителів, що звикли працювати по відомих їм "учебниках", а тут, на тобі, добирай нові книжки".
Активна позиція Олени Пчілки була "відзначена" зайшлою більшовицькою владою, і покарання не забарилося. 1919 року її заарештовують і женуть до ЧК на допити. Як розповідав мені автор книжки "Леся Українка" літературознавець Анатоль Костенко, працюючи над книжкою, він ще застав у живих очевидця, що бачив, як похилого віку знану письменницю прив'язали до коня чекіста і таким робом гнали курним шляхом... Чим не "татарщина"?

"Незламність вдачі Олени Пчілки засвідчив і літературознавець Петро Одарченко, її земляк. У спогадах "Олена Пчілка і молодь" він писав: "Увечорі 11 березня 1920 року в гімназіях Гадяча відбувалося Шевченківське свято. На початку свята ніяких представників влади не було в залі. А тому все йшло без усяких перешкод. Після "Заповіту" струнний оркестр виконав національний гімн. На сцені стояв великий бюст Шевченка, огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав свою промову. І в цей час в залу увійшли працівники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Але, побачивши це, до сцени підійшла Олена Пчілка і розгорнула прапор так, щоб обидва кольори були видні. Більшовицький комісар Крамаренко, побачивши розгорнутий шовковий жовто-блакитний прапор, вибіг на сцену, зірвав прапор, став його шматувати й несамовито кричати: "Петлюрівщина! Контрреволюція!" Тоді до сцени підійшла Олена Пчілка, високо підняла руку і голосно гукнула: "Ганьба Крамаренкові! Ганьба Крамаренкові!" І вся зала, як грім, загула: "Ганьба Крамаренкові!" І вмить на грудях хлопців і дівчат зацвіли жовто-блакитні бантики й тризуб, які перед тим з обережности були сховані в кишенях".